Історія морпіха, який першим зустрів окупантів: Маріуполь, полон, протези та нагорода із США (фото, відео)

Історію Романа Городенського читайте у інтерв’ю кореспондентів Української Служби Інформації Арсена Подосяна та Валерії Шаповалової.

Дивіться відео на нашому каналі на Youtube.

Після закінчення Одеського професійного ліцею морського транспорту Роман планував піти в рейс. Але перед цим хотів вирішити важливе для себе питання – відслужити, бо з дитинства захоплювався фільмами про морських котиків, десантників та інші елітні підрозділи. 

У 19 років Роман пішов на контракту службу і вже 5 грудня 2021 року прибув на ротацію до Маріуполя у складі розвідувальної роти 36-ї бригади морської піхоти.

Де ви були на початок повномасштабного вторгнення росії?

На 24 лютого ми були за 35 км до Маріуполя – у Павлополі. Це ближче до росіян.

Ми стояли на перших лініях. У ніч з 23 н 24 лютого у 2:10 вийшли перші “Гради”.  

Ви знали про початок війни?

Ми не знали, що так буде. Ніхто навіть не уявляв, що можливе таке повномасштабне вторгнення. Посеред поля в окопах ми пробули до 3-х годин наступного дня. 

В 13:00 мене контузило. Командир взводу просив перевірити інформацію про гул танків. На той час наша задача полягала в якісній передачі інформації. Ми мали  слідкувати за пересуванням ворога. 

Чи була відсіч з нашої сторони?

Піхота йшла прямо на нас, але відсіч була. В одній позиції хлопці одним ДШК відбивались. В балці була наша позиція – міномет так лупив, не переставав. Ось мінометом та одним ДШК наші хлопці відбивали великий супротив. Наші тримались до останнього. Ми відійшли, коли танки прорвали «Піщевик». 

Я зі своїми двома побратимами бігли до Павлополю посеред поля 3 кілометри.

1,8 км ми пробігли, нас накривали зі всіх сторін. Потім приїхали побратими та забрали нас. Так ми добралися до базування. Потім дали команду відійти до Орловського, тому що брали в кільце Павлополь.

Ночували у селах на фермах без вікон та дверей. Так прожили 4-5 днів, після чого виходили на одному «Хамері» без нічого – тільки патрони.

Коли дісталися Маріуполя?

Честно, точно не скажу, мабуть, в перших числах березня чи раніше. Я не памятаю. У нас зарядних пристроїв не було, телефони повідключалися. 

Які накази отримували? 

Всі підрозділи, які знаходились на заводі Ілліча, тримали оборону Маріуполя.   

Були команди тримати будь-якою ціною. 

Навіть коли ви вже зрозуміли, що оточені?

Так. Ніхто не переставав працювати. Всі виконували свої бойові задачі.

А що було з оснащенням?

До нас, до заводу Ілліча, не доїжджали. Говорили, що на «Азовсталь» приїжджали.

У нас був звязок з «Азовсталлю». І коли туди ще вертушки підлітали, ми одного з роти важко пораненого передали. 

Скільки ви перебували на заводі Ілліча?

Я точно не знаю. Можливо до перших чисел квітня. Нас кидали по різним локаціям. На самому заводі я був, може, один-два тижня.

Ви розуміли, що ресурси закінчуються?

Так, їжу, воду економили. Я навіть не пам’ятаю, що ми їли. У роті назначили двох, які готували якісь крупи на вогню. Взагалі, тоді не думалось, що хочеться їсти та пити.

Коли отримали поранення?

Ми стояли біля Будинку культури «Іскра». Будинок разбомбили. Танк виїхав і прямою наводкою на нас. Ми відійшли у пятиповерхівку з боку, там перечекали ніч. До нас намагалися прорватися. Закидували димові шашки. Ми відстрілювалися. Вночі накривала артилерія, літаки. «Арта» та авіаудари працювали 24/7.

Зранку 4 квітня 2022 року прийшов побратим та сказав, що йому потрібен кулеметник, оскільки у нього нова позиція. Запропонував мені піти з ним. Я сказав, якщо він домовиться з моїм старшим, то підемо. 

На новій позицій до 12 годин дня недалеко від нас був один прильот. На моїй позиції позаду мене було дерево, попереду – кам’яний забор. Я почув свист міни, сховався за дерево, присів, а вона упала десь за 5 метрів від мене. Осколком ногу сразу відсікло. А в руці були відкриті переломи. Далі почалася евакуація. Хлопцям подав сигнал, що тяжкий 300. Вони підбігли, поставили турнікети. Був медик. 

Завдяки хлопцям я лишився живий. Вони тягли мене на ношах під обстрілами десь 1,5 км до місця евакуації. 

Куди вас відвезли?

На заводі Ілліча були наші медики – морпіхи. Там було близько 300 поранених. Ми лежали просто у підвалах. Нам допомагали, чим могли. 

Чим вам могли допомогти в оточенні, у підвалі?

Як мінімум, це перев’язки. Мені давали знеболювальні, воду.

Було дуже багато прильотів, через які на тіло осипалась штукатурка. Мені було настільки важко рухатися, що я не міг нічого сам зробити. 

Оперувати не було можливості?

Ні. Намагалися тричі прорватися через ворога, але не вийшло. 

Коли ви попали в полон?

12 квітня 2022 року. Цей період я смутно пам’ятаю. 

Ближче до обіду 12 квітня прийшли мої хлопці з підрозділу та сказали, що я їду додому.

Я відповів, що на прорив не піду – це самогубство. Але вони запевнили, що все буде нормально та почали мене виносити. Я не пам’ятаю всього – дуже швидко все відбулося.

Ми кудись поїхали. Наскільки зараз я знаю, було дві групи. Одна пішла на прорив на «Азовсталь», тому що все закінчилося, нічого не було. Друга група ще кудись пішла на прорив. А важко поранених, медиків та наших побратимів, які залишись за заводі, взяли у полон.

Це був якийсь шанс на виживання, оскільки ми були важко поранені і нам нічим було допомагати. 

Що було далі?

Поки були камери, було все нормально. Нас почали складати у шкільні автобуси та відвезли в Сартану. Там нас помістили в ангар та почали розпитувати, хто ми та з яких підрозділів. В цьому ангарі було близько однієї тисячі наших полонених.

Через 6-7 годин прийшли медики та визначали, хто важко поранений та кого куди відправляти. Мене відправили в Новоазовск. 

Як себе поводили російські медики?

Коли у мене почався сепсис, повністю відрізали руку. Були перевязки. Все.

Російські медики пропонували вас прооперувати?

Ні. У мене почався сепсис, температура. Лікар сказав, що у мене два варіанти: або я через три дні загнусь, або мені відріжуть руку. Я сказав, щоб різали руку. Я навіть надав якусь письмову згоду. 

Коли прийшли російські слідчі?

В перший день. Я мало що розумів. У мене настільки все боліло. Мені все одно було, що вони там говорили. Але були моменти, коли вони застосовували фізичну силу і не тільки… було багато всього. Всю ніч, у нас, як би так гарно висловитися, було щось схоже на допит. 

Що їх цікавило?

Вони запитували, хто я, звідки, просили показати татуювання. У мене на ікрі вовк та руна. Через це мені казали, що я азовець. Я дивувався, до чого тут «Азов», а мені говорили, що якщо вовки на нозі, то це «Азов». Я погодився – хай буде так. Питали, які функції я виконував у складі роти, я відповів – оператор, радіотелефоніст, а вони мені – так ти связіст, шифровщик, мов давай шифри, коди. Я здивувався – які шифри, коли вся бригада у полоні. Сказав їм, що взагалі два роки з кулеметом бігав, а на це вони мені заявили, що я ще й кулеметник, і таке почалося. Цирк.

Чи дотримувались росіяни міжнародних конвенцій щодо поводження з полоненими?

Я не чув про таке. Три рази на день нам приносили чаю та ложку каші. Іноді був хліб. Я не можу сказати, що там все було дуже погано, оскільки там залишаються мої побратими. 

Вам вдалося повернутися через поранення?

Так. У мене пішов другий сепсис. Після цього мене обміняли. Вони подумали, що краще за мене когось отримати, ніж я помру у них, а потім будуть питання. Нам говорили, що обміняють всіх, оскільки ми у якихось списках, де участь приймав «Червоний хрест».

Другий сепсис почався через катування?

Коли запитали «так ти шифровщик», – пішла перша викрутка у п’яту. Шокери були. Він розізлився, коли я не реагував, оскільки в мене і так дуже все боліло. Він кричав, «та ви всі під наркотою, де вас так навчали, що вам так байдуже». Він вийшов, покурив і повернувся зі стяжками. Я подумав, куди ти мене будеш стягувати, коли у мене одна рука, одна нога. Ну на той момент була рука, але дуже велика. Я посміявся, він ще розізлився. Так пройшло до 6 ранку, поки робочі не прийшли. 

Вам відомо, що з вашими побратимами?

Чотирьох моїх побратимів кинули під трибунал ніби то за мародерство та знищення мирного населення. Маю надію, що вони живі. Три мясяці назад приходили від них листи. Це був єдиний раз, коли вони вийшли на зв’язок. На зв’язок вийшов ще один побратим. Сказав, що вже 2 місяці не б’ють, почали кормити. Є надія, що обміняють.

Що було, коли ви повернулися додому?

У порівнянні з побратимами, я у полоні був дуже мало – майже місяць. Через другий сепсис мене обміняли. Обмін був на території Запоріжжя. Мене повезли до запорізької лікарні. Мене почистили, знеболили, і я навіть пару годин поспав. 

Через два дні до мене приїхала мама, а через три дні перевезли до Одеси. Всі операції робили вже тут. Після повернення з полону у мене було 11 операцій. Там мені ці операції не робили. Також дуже схуд. Був 103 кг, а приїхав – 68 кг. 

Як ви отримали протези?

Один протез для ноги отримав на державному рівні в Києві у центрі «Без обмежень». Потім мене відправили в Орландо (США). Там мені зробили ще одну ногу – біговий протез. 

У нас зробили доволі якісний протез, із американською ступнею. У США подивились на мій протез та сказали, що можуть зробити такий саме, тільки новіше. Врешті решт мені змінили лише культиприймач та систему одягання. 

Тепер у мене є протез для повсякдення та для бігу. Буду бігати. 

А у Філадельфії я був ще два місяці – там мені зробили руку. Зараз я звикаю до руки. 

Два тижні тому я повернувся.

Які плани?

Розібратися з документами. Оформити інвалідність, зписатися зі служби.

У мене є багато ідей, але треба обрати одну. Наразі я допомагаю своїм побратимам, які знаходяться на лінії вогню та займаються волонтерством з Америки. Очікую 50 аптечок, 560 грілок. Відправив куртки. Волонтери в Америці планують закупити форму, вислати мені, щоб я передав побратимам.

Що будете робити після Перемоги?

Нап’ємося на один день. 

Головне, не вішати носа. Так, руки не має, ноги не має, але я завжди мріяв навчитися їсти лівою. 

Від американської організації Army Week, яка допомагає військовим, Роман отримав нагороду. Нагородження проходить кожного року у Нью-Йорку – 5-8 чоловік отримують відзнаки. 

Мені запропонували зустрітися із морськими котиками – ветеранами, у яких нагород більше, ніж у мене пальців. 

Я не знав, що отримаю нагороду. Сидів, спочатку не дуже розумів про що мова, адже все англійською мовою. А потім чую про Маріуполь раз, другий, і думаю – то це про мене. 

Після вручення всі морпіхи обійняли мене та висловили подяку за службу.

У американців дуже висока повага до військових. Коли я йшов у Нью-Йорку просто на якийсь івент, то перехожі зупинялися та дякували за охорону.

А в Україні вас якось відзначили?

Поки що ні. Нічого, я ж все це не через нагороду робив. 

А який у вас був стимул?

Моя земля, де я народився. Мої батьки. На той момент мені було 19 років. Тоді розумів, що у мене навіть продовження роду не буде, і я вирішив, що наші діти мають ходити по вільній землі та бути незалежними.

Наталя Городенська, мати Романа

Після війни Роман дуже змінився?

Повзрослішав. Юмор як був, так і залишився.

Як ви все це переживали, ви щось знали про сина?

У нас була інформація. Звичайно, не завжди мали з ним зв’язок, але кожен день зв’язувалися з ким могли. У «Сигналі» їх старший створив групу, де повідомляли, як справи. Імена не називали. У Романа був позивний «Малиш».

4 квітня я запитала, як Малиш. Довго не відповідали, а потім у приватних повідомленнях написали, що він травмований. Навіть коли він раніше у ООС був, то було не легко. А далі – то вже існування, а не життя.

З 4 по 12 квітня у подвалі пробув. Ми намагалися передати ліки, але ж неможливо було доставити. А полон, то взагалі… Я раніше дізналися про полон, ніж він.

Під час полону Роман виходив з вами на зв’язок?

Він вийшов на зв’язок у той же день, коли потрапив у полон. 

У часов 4-5 їх забрали, а о 21-й він зателефонував вже з російського номеру по Вайберу. Зв’язок був дуже поганий. Його неможливо було впізнати. Сестра поряд сиділа та казала, що це не Рома. Але по голосу впізнали, що це він. Він сказав, що в лікарні, його лікують, все добре. А що він міг ще сказати, коли хтось йому тримав телефон? У нього була можливість зв’язуватися з нами хоча б один раз на три дні. Поряд була церква, і звідти жінка допомагала – телефон свій давала. Йому повезло. 

Роман надавав інформацію, хто з ним у лікарні, щоб я знайшла їх родичів та повідомила про бійців, що вони живі, у полоні.

Вікторія Олянюк, наречена Романа

Як ви пережили все це?

Це без слів. Це дуже важко.

Як ви бачите себе разом через 5 років?

Плани є. Наперед нічого не хочеться говорити. Через 5 років вже дітки будуть.

Ви знали, що він з першої секунди опинився у пеклі?

Так.

Коли ви вперше побачили Романа після полону?

До Запоріжжя поїхала лише мама. Я побачила його вже в Одесі в кінці травня. Бігла, нікого не бачила. Зашла до палати у госпіталі, а Роман лежить з квітами та обручкою – одразу зробив пропозицію.

Наразі Роман із Вікторією планують розписатися. 

Раніше на USIonline.com —

Люди перестали ховатися: мати трьох дітей про виїзд з окупованої Херсонщини (фото, відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.