Як реабілітують військових в центрі Motus — інтерв’ю з одеситом Сергієм Ращенко (фото)

Кореспондент Української Служби Інформації Олександра Ковтуцька поспілкувалась із Сергієм Ращенко про реабілітацію, плани та потреби центру, а також про мотивацію не здаватись. 

Одесит Сергій Ращенко заснував та відкрив своїми силами зал фізіотерапії та реабілітації Motus у 2018 році. Близько семи років тому його сина Михайла збила машина, і 15-річного хлопця паралізувало. Тоді Сергій зайнявся реабілітацією рідного сина, а згодом з’явилась ідея створити зал для людей, які також потребують професійної допомоги. 

Розкажіть, як змінилась ваша робота у центрі з початку повномасштабного вторгнення? 

Я б розділив на декілька етапів. Перший етап – коли все тільки почалось, обстріли, багато наших підопічних, в основному діти з мамами, виїхали за кордон і на захід України. Ми навіть на декілька днів зачинились, запанікували трохи, а потім процес відновився, ми почали працювати знову. А наступний етап — це коли почались масовані обстріли, блекаути. Без світла, води та опалення доволі складно працювати, тому ми деякий час, поки не придбали генератор, поки не зробили альтернативне електропостачання, теж були на паузі. Але зараз ми працюємо у звичайному режимі. 

Зараз у вас в центрі проходять реабілітацію українські захисники – розкажіть, на який час розраховани програми реабілітації і з якими травмами ви працюєте? 

Програми реабілітації, усякі курси, які тривають день, місяць, 21 день – це такі радянські відголоски. Реабілітація триває безпреривно до досягнення максимально можливого результату. Коли вичерпується реабілітаційний потенціал, людина вже не покращує свій стан, вона переходить до звичайних занять. Ми працюємо стільки, скільки є можливість. Я зі своїм сином працюю вже 7 років щоденно.

Що стосується травм — ми займаємось виключно фізичною терапією: все, що стосується руху. Якщо говорити про бійців, переважна більшість – це осколочні поранення, унаслідок вибухів, також кульові поранення, когось придавило, когось контузило. У госпіталі зараз дуже багато випадків з інсультами, у нас також є такі пацієнти, ми з ними теж працюємо.

Який взагалі шлях бійця? Спочатку він отримує поранення на передовій, як правило, після чого його відправляють у польовий госпіталь, де йому швидко у пилу, бруді та крові надають допомогу, вже далі направляють у найближчу лікарню за лінією фронту, там він деякий час знаходиться, і згодом – у лікарню по місцю проживання. Коли його виписують після цього етапу, він повинен починати реабілітацію. 

На якомусь з цих етапів передбачені хоча б консультації стосовно реабілітації? 

Ще до війни у нас не було чіткої системи реабілітації. Зараз сотні тисяч людей, які потребують реабілітацію. Усі, хто до нас потрапив, не отримували жодних чітких інструкцій від своїх лікарів, що робити далі. Вони просто перебувають у санаторіях, ніякої реабілітації там немає, військова медицина не передбачає це. До речі, масажі не входять до реабілітації. 

Чим загрожує таке ставлення до здоров’я, якщо людина після травм не проходить реабілітацію? Які це може мати наслідки? 

Приведу приклад: у нас є боєць з кульовими та осколочними пораненнями, у нього відсутня частина сідничного м’яза. Якщо зараз він буде лежати та не буде займатись, у нього перестануть рухатись суглоби. Це можна виправити потім дуже складними операціями. Коли є якесь поранення, військові отримують якийсь ступінь інвалідності. Припустимо, другий, за допомогою реабілітації цю інвалідність або взагалі можна прибрати, або понизити її. 

Для військових ви працюєте безкоштовно, як можна доєднатись, допомогти у цій справі центру?  

Я вважаю, що держава повинна дати військовим все, що тільки можливо. Ці бійці під Херсоном, під Бахмутом віддають своє здоров’я в окопах, тому грошей ми з них не беремо. Для мене особисто це було б не етично. Ми намагаємось збирати кошти, у нас є наш благодійний фонд, ми постійно закликаємо небайдужих людей допомагати нам. Вже з цього фонду ми розподіляємо гроші на ті групи підопічних, з якими ми працюємо безкоштовно. Зокрема, це переселенці, у нас є люди з Маріуполя, у яких згорів будинок, є також малозабезпечені родини. Але нам теж треба жити, заправляти генератор, машину, оновлювати обладнання, платити нашим співробітникам, це все важко, особливо коли нема фінансування. Волонтерськими силами такі проекти не робляться зазвичай, але я відчуваю, що хтось має це робити, щоб допомагати нашим хлопцям. 

Щодо грантів чи фінансування напряму від держави? 

Ось, наприклад, я не можу отримувати гроші від НСЗУ для наших підопічних, оскільки наш зал не підходить під їх вимоги. Наприклад, для отримання ліцензії ми повинні мати у штаті двох дипломованих фізичних терапевтів. На такі дипломи в Україні почали навчати з 2017 року. Усі наші співробітники з дипломами фізичних реабілітологів. Ось тому ми існуємо виключно за допомогою людей, які підтримують наш фонд, а також тих, хто самостійно здатен оплачувати заняття. У свою чергу, оплачувати утримання генератору, автомобіля, який забирає та відвозить наших підопічних, зарплати співробітникам я не можу з фонду, це можливо робити лише із заробітку ФОПа. Ми створили дві монобанки, одну для поточних потреб Motus’а, а другу — для реабілітації наших військових. 

Щодо закордонних грантів – вони не розуміють, що ми не якісь шахраї, бо у них виникає питання, чому цим не займається держава. 

Чи впливає на процес реабілітації мотивація людини, правильне налаштування, оскільки ми говоримо про процес відновлення, який може тривати не так швидко, як би хотілося?  

Безумовно, це складний процес, який у кожного проходить індивідуально. Є люди, які одразу налаштовані працювати. Плюс у людини мають бути сім’я, близькі, які налаштовані підтримувати, терпіти всілякі труднощі.

Треба його безмежно любити, бо люди ж не янголи, інколи вони опускають руки. Також потрібна допомога психологів. Це дуже комплексний підхід. В Іспанії у реабілітаційному центрі є такі спеціалісти, які навіть допомагають і дуже коректно розповідають, як відновити сексуальне життя людини після різних травм хребта. У нас поки що, на жаль, я такого не зустрічав.

Ніколи не можна здаватися – я є таким амбасадром думки, що треба працювати і працювати. Тому нам потрібні і закордонні спеціалісти, які будуть приїжджати і навчати нових спеціалістів тут. 

Які у вас та вашого центру плани на цей рік? 

Наша задача, перш за все, зберігти центр, не збанкрутіти, знайти джерело фінансування, щоб частково закривати наші витрати по роботі із уразливими групами людей. Сьогодні це малозабезпечені родини, військові, переселенці. Це б значно покращило стан нашого бюджету, а отже і дозволило б забезпечити усім необхідним зал, працівників та наших підопічних. 

Також зберегти на робочих місцях наших працівників хлопців і дівчат, які є якісними спеціалістами, які займаються цими військовими. У нас працюють 16 дуже цінних спеціалістів, а щоб їх підготувати, потрібні роки. 

І побільше розповсюджувати інформацію, що сучасна реабілітація існує, допомогає і здаватись ні в якому разі не можна. 

Раніше на USIonline.com —

Одессит создал зал, в котором тяжелобольные заново учатся ходить (фото, видео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.