Я ховалася у дивані: розповідь дівчини «азовця» про окупацію Ізюму на Харківщині

Вислухала її історію кореспондент Української Служби Інформації Анна Городенцева. Публікуємо оповідання Анастасії Бугери від першої особи.

Як почалася війна і яке було життя до неї

Я закінчила Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» за спеціальністю право. Також я паралельно навчалася на військовій кафедрі, проте, на жаль, університет я в цьому році не змогла закінчити і буду навчатися ще рік, оскільки 24 лютого 2022 року повністю змінило моє життя. І коли мої одногрупники закінчували навчання на військовій кафедрі, я перебувала в окупації.

В цілому я прожила в окупації  5 місяців. На новорічні канікули я приїхала до своїх батьків, які живуть в місті Ізюм Харківської області. Коли мої канікули закінчилися, зросла кількість захворівших на ковід, і я вирішила побути у батьків, оскільки наше навчання проходило дистанційно.

На фото: Анастасія Бугера

28 лютого (до речі, мій день народження) я мала повертатися до Харкова, проте, росія не дала змоги мені цього зробити. 24 лютого все почалося о 4 ранку. Я прокинулася від звуку вибухів: тоді  я думала, що мені здалося, але зайшла в інтернет та побачила звернення президента росії, – про те, що вони розпочали «спеціальну воєнну операцію».

Ми з батьками відразу почали збирати необхідні речі, документи, ліки та віднесли все в підвал. Пізніше мені зателефонував мій хлопець, він військовий – на момент повномасштабного вторгнення він знаходився в Маріуполі. Мені було дуже страшно, я плакала, коли з ним говорила, я дуже хвилювалася за нього. Він сказав, що він поруч і що все буде добре. Але ми не знали, що на нас чекало далі. Близько 9 ранку того ж дня я разом зі своїми батьками поїхала за продуктами, протягом дня було все нормально і вибухи було чутно далеко від нас.

Декілька днів ми допомагали українським військовим: готували для них їжу разом із іншими жителями, приносили продукти. Свій день народження, 28 лютого, я зустрічала в холодному підвалі, я була одягнена в декілька штанів та кофт, теплу куртку, вкрита ковдрами. Зустрічала я день народження так тому, що саме в ніч з 27 на 28 лютого російські військові вперше обстріляли місто Ізюм. І стріляли вони не по військовим об’єктам, а по будинку з цивільними людьми та супермаркету.

І з того моменту, тобто з 28 лютого, не припиняються постійні обстріли.

Світлина : Володимир Мацокін/ Facebook

На наступний день у нас зникло опалення. Це було перше березня, на вулиці холодно, в будинку теж. Ми мали змогу опалювати будинок невеличким каміном, який не пристосований для постійного обігріву. Не дивлячись на те, що ми топили камін, у будинку все одно було дуже холодно. Ми спали одягнені, під декількоми ковдрами, в трьох парах теплих носків та з курткою поруч – для того, щоб якщо почнуться обстріли, швидко одягати її на себе та бігти у підвал.

Світлина : Володимир Мацокін/ Facebook

Декілька тижнів російські військові постійно обстрілювали місто з літаків. Коли під час вибуху ми були в підвалі, двері в них були щільно закриті, проте, вони все рівно відкривалися. Менше, ніж за годину ми могли почути, як вибухнули мінімум 10 авіабомб.

3 березня розбомбили вишку, від якої йшло світло, вода та зв’язок. Відповідно, з 3 березня ми вже були без тепла, води, світла, мобільного зв’язку та інтернету. Ми не знали нічого. Взагалі. За водою доводилося ходити до криниці, метрів 200, і таких походів за водою в день було багато. Місцеві жителі допомогали один одному чим могли. Деякі привозили хліб, гуманітарну допомогу.

Світлина : Володимир Мацокін/ Facebook

Російські військові стріляли у мирних

В один із днів, коли мирні люди отримували хліб, російські війська обстріляли те місце, загинуло багато людей, які просто хотіли взяти хліб, щоб було що їсти. Була можливість поїхати за ліками та їжею до іншого найближчого міста, бо в Ізюмі всі магазини та аптеки були закриті та в них не було нічого.

Ми з батьками вирішили поїхати, однак ми нічого не змогли купити, бо в тих магазинах теж нічого не було. Ми не змогли повернутися додому на нашому авто, бо коли ми поверталися назад, підірвали міст, яким ми повинні були потрапити на інший бік річки, де ми жили. Тому ми були змушені залишити авто у друзів батьків та йти пішки додому.

Як ми дізналися згодом, російські військові забрали наше авто, яке стояло на іншому боці міста. Просто відкрили двері, сіли та поїхали. Й авто забирали не тільки в нас. Деякі авто просто приводили в несправний стан, покидали і шукали нове. У нашої автівці вони пробили всі колеса, вкрали все, що було всередині, а коли вони не змогли її полагодити, то залишили в кущах. Нам вдалося забрати авто, але в якому стані, – то було жахіття.

Пізніше, коли окупували частину міста, ми чули, як росіяни випускають снаряд та як він падає на іншу частину міста, де стояли українські військові. Стріляли дуже багато, було страшно кудись виходити з дому, бо міг розпочатися обстріл та потрібно буде йти в підвал. Проте, навіть похід у підвал міг бути останнім. Одна родина під час обстрілу переходила із будинку в підвал, але, на жаль, вони не встигли дійти і вся родина загинула, залишився живим лише хлопчик 4- х років. Він залишився без мами, сестри, бабусі та дідуся.

Кожен свій день я проживала у жаху. Перед тим, як лягати спати, я запитувала сама в себе: «Я прокинуся завтра? У мене настане завтра?» Відповідь була лише зранку, коли я прокидалася і казала: «О так, я жива, дякую».

Згодом місцеві жителі знайшли пункт із мобільним зв’язком, але він був дуже і дуже поганий, було погано чути, постійно переривався зв’язок. Саме тоді я дізналася, що мій хлопець під постійним обстрілом у Маріуполі, в місті, яке тоді майже оточили. У той момент я відчула біль, хотілося кричати.

Ховалася від російських солдат у дивані

Коли російські війська повністю окупували місто Ізюм, вони їздили на техніці вулицями, заходили в кожний будинок, все перевіряли. Я змушена була ховатися. Ховатися у своїй країні, у своєму будинку. Бо після звірств у Бучі та Ірпіні було дуже страшно. Я ховалася в дивані. Чому? Щоб просто жити!

Ліки закінчувалися, в лікарні російські військові дозволяли давати дуже мало ліків на людину. Тепер математична задача. Мій дідусь із бабусею приймають певні ліки два рази на добу, від цих ліків залежить їхнє життя, в лікарні російські військові дають 5 таблеток. Таким чином, ці 5 таблеток вистачить на 2,5 дні. Що далі? Трохи згодом людям дозволялося переміщатися між окупованими містами, але не по всіх.

Через деякий час російські військові почали обстрілювати місто, просто стріляли по будинкам, в яких жили мирні люди, і російські снаряди падали скрізь, один із них впав у двір моєї бабусі – вона дивом залишилася жива. Їх двір розбитий, у домівці немає вікон, а скоро зима, опалення й досі немає. Вони через російських військових повинні замерзнути взимку? За що?

Ще один снаряд впав навпроти нашого будинку – теж немає вікон, скло з одного вікна потрапило мені в ногу, дивом не дістало до артерії. На мою ногу наклали 4 шва. Тепер на моїй нозі назавжди залишиться слід від російських військових.

Через деякий час мені вдалося зайти в інтернет. Тоді я побачила, що мені мій хлопець відправив відео, я його завантажувала 3 дні, бо інтернету не було… На тому відео він говорив, що Маріуполь оточили повністю і що він знаходиться на “Азовсталі”, що вони хочуть їсти, пити, а немає всього цього.

Вони не мали сил, втрачали свідомість від голоду, але продовжували захищати кожного з нас, продовжували боротися. Саме завдяки ним зараз здійснюється вивіз українського зерна у світ. Саме завдяки ним ми живі. Вони – справжні Герої. Бо вони стримували собою ворога, який був більший та сильніший на той час. Вони ціною власного життя захищали кожного із нас. «Азовсталь» витримувала понад 30 авіабом щодня, постійні обстріли.

Чоловіків катували током  

Ще трохи згодом я дізнаюся, що мій хлопець у полоні, що Міжнародний комітет Червоного Хреста гарантував їм збереження життя та подальший обмін. Коли я дізналася про полон, я не знала що робити, що далі. Я розуміла, що полон – це тортури, знущання. Розуміла це, бо в нашому місті забирали чоловіків, били, катували током, деяких повертали ледве живими, декого не повертали. Після цих новин я до сьогоднішнього дня відчуваю себе спустошеною. Я постійно себе запитую: «Як справи у мого хлопця? Що він їсть? Як спить? Як  йому допомогти?» Відповідей немає.

У мене було чудове життя до війни, зараз я не знаю, що робити далі. За декілька тижнів до мого виїзду з окупованої території там почали літати гелікоптери. Літали вони постійно і дуже-дуже низько. Спочатку ми падали на землю, бо ми не знали, будуть вони нас бомбити чи чому вони літають. Нам було страшно. Вони літали по колу або літали бомбити схід України. Іноді здавалося, що вони зможуть зачепити дах будинку.

Мрію обійняти та сказати, що люблю

Нещодавно мені вдалося виїхати з 5-місячного пекла окупації, з 5 місяців безперервного страху та стрільби, після 5-місячного «руського миру». На той момент, коли я виїжджала, можна було виїхати за допомогою українського Червоного Хреста. Коли я опинилася на українській території, я просто почала плакати. Я не хотіла цього робити, але сльози лилися самі по собі. Я просто стояла і мовчки плакала. Їм немає пробачення.

Зараз я маю можливість переглядати відео з Маріуполя та «Азовсталі», де був мій хлопець. Це неможливо дивитися без сліз. Також я бачила його на відео, яке викладали росіяни з полону, – він побитий, схудлий, травмований. росіяни не дотримуються жодних правил, жодних домовленостей, жодних цінностей. З 24 квітня я не маю жодної інформації про свого хлопця, і в якому він стані, я можу лише здогадуватися. За весь час полону ні йому, ні іншим українським військовим не дають дзвонити рідним. Українські захисники знаходяться в полоні вже 3 місяці, жодної інформації, жодних дій від гарантів збереження їхнього життя.

Скільки захисники «Азовсталі» будуть перебувати в полоні? Вони потрібні Україні, їх чекають вдома, для нас вони – це найцінніше. Ми всі дуже сильно пишаємося кожним, хто зараз перебуває в полоні.

Ми кричимо на весь світ «допоможіть». Допоможіть нам звільнити з полону наших рідних, поверніть їх живими додому. Ви, мабуть, спитаєте мене, як я й досі тримаюсь? Що мені допомагає? Колись мій хлопець подарував мені ляльку, її звуть Аліса, – коли мені було страшно та важко, вона завжди зі мною поруч. Я уявляю, що я обіймаю свого хлопця, і мені стає легше. Але я хочу дійсно обіймати свого хлопця, а не ляльку, бути з ним поруч, тримати його за руку, врешті решт, почути його та сказати за пів року війни «Я люблю тебе». Ці найпростіші три слова, як виявилось, так складно почути зараз… У наш вік технологій. Просто не віриться. Як страшний сон все це.

Весь час я дзвоню йому та пишу повідомлення. Але не отримую відповіді. Я маю мобільний телефон, я маю зв’язок та Інтернет, проте я не можу у 21 столітті поспілкуватися з коханою людиною через пришестя якогось племені канібалів.

На фото: Анастасія Бугера

Я знаю, що він не має можливості їх прочитати, у нього відключений телефон, але я продовжую це робити, продовжую вірити та чекати. Я знаю, що так, як і я, роблять ще сотні сімей українських захисників, вони знають, що їхні рідні не можуть відповісти на телефонний дзвінок, але продовжують дзвонити, писати.

Світе, благаю, почуй мене! Допоможи повернути наших захисників «Азовсталі» додому живими. Вони необхідні нам. Я вірю, що сьогодні є всі необхідні інструменти для цього. На міжнародному рівні тим паче. Саме тому досить складно повірити в те, чому не можна виконати за допомогою міжнародних організацій гарантії щодо життя та здоров’я військовополонених?

Чому міжнародні організації уникають виконання своїх прямих обов’язків? Невже незрозуміло, що тепер відповідальність за життя та здоров’я військовополонених – на плечах цих гарантів? І що кров убитих в Оленівці на їхніх руках?!

Раніше на USIonline.com —

За шість днів 25 блок-постів рашистів: дорога із окупованого Херсона до вільної України

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.