> Всі новини > Новини > Я їхала з Донецька до Одеси на кінофестиваль та через війну вже не змогла повернутися: координаторка благодійних проєктів Анна Підопригора (фото, відео) 
Я їхала з Донецька до Одеси на кінофестиваль та через війну вже не змогла повернутися: координаторка благодійних проєктів Анна Підопригора (фото, відео)
Певно, кожен мешканець Одеси бачив у місті зелені контейнери для збору одягу. Кілька років тому організаторкою їх встановлення стала дівчина з Донецька. Анна Підопригора приїхала до Одеси у відпустку на кінофестиваль. Але в її рідному місті почалась війна, та Анна не змогла повернутися. Дівчина зателефонувала в усі організації Одеси з пропозицією стати волонтеркою та допомагати. Й до сьогодні вона займається благодійністю: працює з ВПО, просуває проект «Речі, які допомагають», мріє про перемогу.
Українська Служба Інформації поспілкувалася з Анною Підопригорою та дізналася про її мотивацію допомагати.
Дивіться повне відеоінтерв’ю на нашому каналі Youtube.
Ти допомагаєш ВПО. Координуєш проєкти «Речі, які допомагають» та «Долаючи розломи». Розкажи, що саме потрібно зараз?
«Речі, які допомагають» активно сортують все, що приносять одесити до контейнерів, аби віддати тим організаціям, які їдуть в місця лиха та допомагають там. Наразі, актуальний літній одяг. Бо люди виїхали в чому були. І їм потрібно десь перевзутися, десь перевдягнутися. Потрібна також постільна білизна, ковдри, подушки. Ми розуміємо, що це не дуже гігієнічно, та раніше ми такі речі не брали, бо це неможливо передати. Але ситуація така, що люди без нічого. Та їм потрібна ця білизна, їм потрібно десь спати. Це великий виклик для них. І я рада, що багато організацій, які в Одесі, вони просто машинами вантажать. І ми окремо завжди збираємо вишиваночки дитячі. Це від маленьких на два рочки до п’ять-семи. Прямо при нас дівчинка з Херсону попросила вишиванку, бо свою залилиша вдома. А це дуже важливо, щоб взяти те, що їм дає наснаги. На початку 2022 року, постільна білизна дуже була актуальна, ми збирали постільну білизну та віддавали тим, хто плете сітки. Але в Одесі наразі всі вже закупляють тканину. Але зараз у нас є запити з Рені. Вони нас знаходять. Ті дівчатка, які це роблять, їх красять самі. І вони дуже просять ще тканини, можна, щоб трошечки порвано, те, що трошечки колір змінили. Я думала, що це вже було неактуально. Але ще досі плетуть сітки та необхідна тканина.
Також дуже дітки хочуть україномовних книжок. Я от хочу сказати, попри все, що ми бачимо, який жах коїться, діти, в тому стані, коли вони хочуть свою книжку і лягати спати з нею. Дитинство має залиштися дитинством. Ми їздимо в Іванове. Там в бібліотеці дуже просять книжки. Ми їздимо в Піщанську ОТГ, завжди нас просять книжечки. І це таке, знаєш, це попри все, промінчик сонечка такий. І це дуже добре, що діти такі добрі, усміхнені, вірять в перемогу.
Анна Підопригора
Розкажи про зелені контейнери. Де їх можна знайти? Чи є мапа? Їх вже українізували?
Ми цим займаємось – українізацією контейнерів. Наразі у нас більше 90 контейнерів, і вони всі були російськомовні. І зараз ми цим питанням дуже займаємось, але це дуже коштовна справа – переклеїти їх на україномовні. Тобто, все ж таки є куди прямувати ті гроші зараз. Але ми наразі вже зняли російськомовну цю обкладинку, вони (контейнери, – Ред.) залишаються зеленими.
Я маю надію, що за 6 років люди вже знають, для чого вони є, ми потроху їх будемо переклеївати. Але робити таку велику кампанію на донати, мені здається не на часі. Якщо хтось хоче, він може до того долучитися, зайти на сайт і прозоро це зробити. З часом наші контейнери стануть україномовними. І я дуже хочу сказати, що ми раді, що в Одесі до цього ставляться більш-менш із розумінням.
www.clothes-that-help.org.ua– мапа «Речі, які допомагають»
Ти, Аню, сама з Донецька. Питання ВПО тобі близькі.
Так, так. Я в 2014 році приїхала сюди і, знаєш, у мене десь ще є квиток. Квиток 2014 року, як я їхала до Одеси на кінофестиваль. І це було, мені здається, в цих датах.
Тобто ти не змогла повернутися після кінофестивалю, так?
Так. Я не думала. Я їхала сюди не з речами, я їхала сюди у відпустку, заплановано там за три місяці до того. Але я думала, що я повернусь. В мене була надія на те. Так не сталося. Я залишилась в Одесі та одразу подзвонила в дуже багато організацій, спитала, як я можу волонтерити. Коли ти бачиш, звідки люди приїздять, в якому стані… Бо я виїжджала без вибухів. Я виїжджала в більш-менш такій спокійній обстановці та не мала такого психологічного тиску.
Для мене там тригером стала така ситуація. Ще там я їхала в міському транспорті, і просто хтось сидів у зеленій формі, і вони були з автоматами, і вони просто їхали міським транспортом. І я не розуміла, хто це. Не було нічого, просто я побачила, як біля мене сиділа ще й маленька дівчинка, і ми разом їхали. А з нами їхали люди в зеленій формі, з автоматами. Для мене це був момент, коли я розуміла, що я виїжджаю.
Ну, знаєш, це той момент, коли ти не розумієш, що далі буде коїтися, що ці люди можуть робити далі в міському транспорті. Багато хто розумів тоді. Намагався, принаймні, зрозуміти той біль, і людей, які приїхали автобусами в звичайних шльопках і в домашньому одязі. Було й таке, коли тікали від війни зі Сходу України. Але все ж таки місто жило. Я пам’ятаю, що ми наче так розуміли, що там відбувається. Одними з перших «Корпорація монстрів» взялася усіх розселювати. Та сама Сергіївка, яка прийняла 20 тисяч переселенців. Куяльник потім.
У нас оці салюти, то мені здається було зайвим… Бо люди не розуміли, що ті, хто приїхав, має жахливий триггер, що багато хто вже у 20-21 році не могли нормально регувати на ці вибухи.
Це така, знаєш, тяжка тема, бо коли ти не можеш дозвонитися до своїх близьких і дзвониш вже п’ятдесят разів, шістдесят разів, а в Одесі сезон.
І це, знаєш, мені здавалося, що це вже біполярка. Бо ти не розумієш, як жити з тим, коли ти не знаєш, чи живі там люди, а тут бурхливе життя, цікаве, гарне, але зовсім інше. Я думаю, що потрібно жити, але, може, десь збавити якісь обороти. Принаймні, з салютом, петардами і таке інше, яке є, яке використовувалося. Тепер ми самі чуємо, на жаль, такий жахливий урок дуже, що ми чуємо навіть грім і нам вже страшно. Це про грім, коли люди пишуть, то грім чи не грім, і під грім хтось вже спускається в підвал.
Твоя історія тобі сьогодні допомагає допомагати іншим?
Вона мені допомагає зрозуміти цих людей більше. Бо інколи вони приїздять, вони не знають, куди йти. Розумієш, де получити довідочку в ПО, де там взяти одяг, де взяти харчі. А людина в стресі. Людина не може зрозуміти всю мапу, вона не розуміє, як в Одесі куди доїхати. Вона приїхала в інше місто, вона не знає, де залишитися жити на два-три дні. І всі говорять, як це так? Все ж є, всі фонди працюють. Але потрібно розуміти, що люди в такому стресі, і бувають так травмовані психологічно, що їм дуже важко зрозуміти, як тут скоординуватися, швидко зрозуміти ось ці наші соціальні ініціативи, які допомагають. І той біль, котрий вони переживають, то дуже велика така проблема, бо то травмування себе і травмування інколи інших. І це про те, що волонтери, які працюють, мені здається, що там потрібно знімати перед ними капелюх, бо брати всі емоції, які люди їм дають, і якось далі виходити волонтерити, то важко. Коли я працювала в Сергіївці з людиною для того, щоб їм допомогти зробити вікна після обстрілу, я просила надати документи. А вона каже – три похоронки вам, буде добре? І ти розумієш, що далі, а людина дуже гучно починає щось тобі говорити. Ти просто розумієш, що це потрібно вислухати. І мені здається інколи дуже важливо просто вислухати їх. Просто їм болить, їм дуже болить. І що мені допомагає, що просто треба стати на їх місце. Мені здається, що це дуже важливо розуміти і направляти їх на якісь групи психологічні, де вони можуть просто посидіти, помовчати. Бо інколи потрібна просто група, де вони мають себе комфортно відчувати.
Ти не тільки в Сергіївку їздила, але й в інші селища. Зараз навіть пічінг проєктів відбувався, тобто, що відбувається в області?
Ми працювали з п’ятьма ОТГ. Така наша місія – знайти людей, котрі готові там самі щось робити без нас. Щоб ми могли їх навчити, допомогти при можливості надати грант. Щоб вони там могли організувати той простір, ту допомогу, котру вони можуть надавати. Бо в усіх селах, в котрих я була, люди щось роблять. Вони мають якусь ініціативу, пробують допомагати, щось збирають, продукти, ВПО, військове. Але не роблять це організовано, як можна було це робити.
І наразі в нас два проєкти виграли. Це двоє дівчаток, які організувалися і хочуть щось робити.
І це наснага енергії, що люди хочуть допомагати. Вона так драйвить, що вони розуміють їх потреби, що вони разом з ними це проговорюють, що вони пишуть всі ґранти. Ми хочемо, щоб в них з’явилися сторінки в соцмережах, щоб в них була ґрантова історія, щоб вони надалі могли розвиватися, бо ми знаходимося у місті-мільйоннику. У нас багато залучених експертів, багато фондів, благодійних, громадських організацій. Але коли ми їдемо за 100-200 кілометрів від Одеси, там все не так, Таню. Там зовсім все не так.
Бо зовсім немає дороги. І туди мало хто доїжджає з благодійних фондів, бо це маленькі села. Але там є ВПО, котрі потребують допомоги, котрі хочуть розвиватися і хочуть долучатися до якихось дій, робити дитячі свята і для дітей місцевих, і для дітей-переселенців, бо багато хто залишиться.
Ми вже зараз це розуміємо. Багато кому нема куди поїхати. Просто нема куди повертатися. І вони повинні потрошечки налагодити ту комунікацію, ту взаємодію. І в різних селах ми робимо різні заходи, котрі їм допоможуть.
Тільки так ми можемо йти до перемоги, коли будемо гуртуватися.
Тетяна Милимко
Раніше на USIonline.com —
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.
