«Дочка досі кричить уві сні від страху»: історія Наталі з Чорнобаївки

Наталя – домогосподарка. Разом із чоловіком вони виховують трирічну доньку. Сім’ї Наталії пощастило: їхній будинок уцілів, бо знаходився далеко від аеродрому, де лунали постійні вибухи. Ті домівки, які знаходилися ближче до аеропотру, були зруйновані або сильно пошкоджені ще в березні.

Наталя із жахом згадує перші дні окупації:

Коли росіяни тільки заходили до селища, вони були дуже злі. Усі магазини люди позакривали, товар поховали і красти було нічого. Тих людей, які намагалися виїхати, вони вбивали. Ми бачили на виїзді з села розстріляні машини, а поряд калюжі крові. А поблизу від нашого будинку вони просто розстріляли двох молодих хлопців. Поставили навколішки та вбили, – розповіла Наталя.

Після побаченого сім’я намагалася якнайменше виходити з дому. Прогулянки з дитиною проходили у внутрішньому дворі, який не проглядався з вулиці.

Я боялася, що вони заберуть у мене дитину. Такі випадки були і у Харкові, і у Маріуполі. Ми навіть жодної допомоги від благодійних організацій не оформляли – боялися передавати свої дані через російських операторів зв’язку, – з жахом згадує жінка.

Українського мобільного зв’язку у селищі не було, тож люди жили практично в інформаційному вакуумі. Іноді вдавалося вийти до будинку сусідки, у якої ще працював проводний інтернет. Там, приєднавшись по Wi-Fi, люди дізнавалися останні українські новини. А з боку окупантів точилася постійна пропаганда та дискредитація української влади.

Якось вони влаштували безкоштовну роздачу хліба на площі. Смішно, випекли його наші люди в нашій чорнобаївській пекарні, з борошна, яке росіяни ж у нас і вкрали… За випічкою прийшло багато людей, у тому числі й моя мама. І коли люди стояли у черзі, росіяни почали стріляти. Люди кричали, плакали. Сховатися було ніде і вони ховалися просто за деревами. Потім окупанти сказали, що нас обстріляли ЗСУ, – розповіла Наталя.

Найважче людям доводилося ночами. Окупанти часто влаштовували п’яні бешкетування і стріляли з кулеметів заради забави во всі сторони.

Коли ми чули свист куль, одразу тепло одягали сплячу дочку і виносили її до підвалу. Там дуже холодно. Намагалися не будити її, щоб ще більше не лякати. Вона дуже тяжко все переживала, хоч і не розуміла ще. Діти мають сміятися, а не кричати і плакати. Дуже страшно усвідомлювати, як важко довелося моїй донечці, – згадує Наталя.

Останні два тижні перед визволенням мешканці Чорнобаївки провели без світла та води. Відступаючи, росіяни підірвали лінії електропередач. Коли над селищем підняли український прапор, волонтери допомогли родині евакуюватися до Одеси. Донька Наталі поступово адаптується до спокійного життя. З дитиною працюють медики, терапія їй допомагає і дитина все менше і менше прокидається ночами у сльозах.

Вона ще не говорить. Лікарі вважають, що це через стрес. Нам виписали ліки та масажі, покращення вже помітні, – каже Наталя.

Наразі сім’я живе на виплати для ТПО. Також Наталя звернулася за допомогою до БФ «Вітри Змін».

Хочу подякувати волонтерам фонду. Я подала заявку, а наступного дня мені вже передзвонили та привезли необхідну допомогу додому. Навіть подарунок дитині поклали! – розповіла Наталя.

Наталя з донькою

Раніше на  USIonline.com —

Як живе після деокупації Чорнобаївка: історії місцевих (фото)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.