День ненасильства під час війни: чому мир і сила не завжди виключають одне одного (відео)

У розмові з Інною Терещенко — медіаторкою, кандидаткою філософських наук і керівницею Центру Лідерства Одеського національного університету імені І. І. Мечникова — Українська Служба Інформації шукала, що означає ненасильство сьогодні і які інструменти справді можуть працювати під час війни.

Що таке «ненасильство» — і чи воно взагалі можливе під час війни

День ненасильства — це, в першу чергу, про людей, про стосунки між ними, про вибір не застосовувати насильство, а не про відмову від сили і безсилля. Цей день про вибір не використовувати насильство, не доводити до нього, — каже Інна Терещенко, підкреслюючи, що поняття ненасильства охоплює і міжособистісні, і соціальні, і геополітичні виміри.

У 2022 році я поїхала до Німеччини на міжнародну конференцію, організовану асоціацією вчителів, які працюють за принципами ненасильства. Там виступав пастор, який певний час служив у Південній Африці під час апартеїду. Він розповів, що тоді, коли умови життя стали нестерпними, а опір наростав, йому довелося усвідомити: іноді застосування сили є необхідним, щоб відновити справедливість. У нього трагічна особиста історія — він живе без двох рук, але приєднався до руху опору. І його досвід переконав його: сила іноді потрібна, аби зупинити несправедливість. Я слухала його, як медіаторка і фасилітаторка діалогів. Для мене медіація — це завжди про домовленість, про принцип win–win, де сторони можуть почути одна одну, а не вдаватися до конфлікту. Але цей досвід показав: є ситуації, коли лише сила здатна створити умови для справжніх переговорів.

Історія, культура, і чому Україні було важче бути «окремою» в очах світу

Інна проводить зв’язок між історичними процесами та тим, як світ сприймав Україну до початку Великої війни.

Після 2022 року Україна оговталася і почала говорити, що ми окрема від Росії держава. І це дуже важливо! Тому що навіть після 2014 року в багатьох країнах світу люди сприймали Україну, як частину РФ, а війну, як внутрішній конфлікт. Наскільки я знаю, у світі були лише два університети з окремими українськими студіями — одна в Канаді, одна в США. У всіх інших Україну вивчали через Росію. Розумієте? — ділиться Інна Терещенко.

Вона критикує пасивність у культурній політиці і дипломатії: Коли ми виїжджали за кордон, ще до 2014 року і після, у будь-якому готелі завжди було російське телебачення. Це робилося системно. Нам навіть радили: якщо ви заходите в готель і бачите, що немає українського каналу, вимагайте, щоб його налаштували. Але ми цього не робили. Через таку пасивність і сформувалася своєрідна культурна політика: Росію представляли як “високу культуру”, а Україну часто зводили лише до народного, етнографічного образу — шароварів і вишиванок. Лише нещодавно почали з’являтися сучасні етнічні гурти та митці, які змінюють цей образ.

Громадянське суспільство як рушій змін

Як приклад сили, а не насильства на підтримку України Терещенко нагадує, яку важливу роль зіграли громадяни різних країн у 2022 році.

На початку повномасштабного вторгнення ми бачили, як у європейських країнах люди виходили на вулиці і вимагали від своїх урядів підтримки України. У Німеччині, наприклад, це був один із наймасштабніших протестів — мої колеги розповідали, що німці так тиснули на уряд, що навіть Шольц почав діяти. Варто розуміти, що для Німеччини наша війна – це дуже болісна справа: десятиліттями вони вибудовували антимілітарну ідеологію, культуру співіснування, де неприйнятне насильство. Вони були в шоці від подій 2022 року. Але саме це антимілітарне суспільство домоглося від свого уряду підтримки України і це варто цінувати, – пояснює Інна.

Медіаторка закликає не недооцінювати силу громадянського суспільства: його цінності й можливості.

Медіація в українських реаліях: успіхи й обмеження

Свята й символічні ініціативи важливі, але іноді вони лише нагадують про мету, про напрямок, про бажання “йти туди” Такі дати — це привід поговорити і подумати на різних рівнях, і перш за все — політичному. Наприклад, розвиток медіації в Україні сильно залежав від політичного контексту: за Януковича все вирішувалося силою, і робити медіацію тоді було вкрай складно. Навіть коли ми робили замовник захід, сесію, — люди приходили з очікуванням, що ми їх залякаємо чи просто «порєшаєм» їх фізично,— каже Інна Терещенко

Коли сила — інструмент запобігання більшого насильства

Терещенко прямо говорить про необхідність сили в певних ситуаціях: Треба використовувати силу різного роду, щоб не допустити насильства чи припинити його. 

Вона пояснює це на прикладі дій поліції або миротворців: Я добре пам’ятаю, коли у нас тільки з’являлися феміністичні чи ЛГБТ-акції і поруч з ними збиралися ті, хто був, скажімо так, проти. І що робила тоді поліція? Вона ставила кордон. Вона не дозволяла сторонам перетинатися і тим самим попереджала конфлікти. Так само працюють і миротворці — ті ж “блакитні каски.

Чи можливо домовитися з агресором? Умови, без яких переговори марні

Про спроби дипломатичного контакту на початку повномасштабного вторгнення Інна Терещенко каже: Я дуже добре розумію ті намагання у перші тижні, навіть коли телефонував Макрон. Це було важливо. Адже як медіаторка я розумію: перш ніж робити якісь кроки, треба дати шанс іншій стороні зберегти обличчя, шанс повернути ситуацію, щоб ще можна було щось змінити. Тоді ці розмови були саме про шанси. Бо коли ЄС почали вводити санкції, Путін цього не очікував. Повірте, Євросоюз тоді працював безперервно — цілодобово. Це був нонсенс, такого раніше не було.

На питання про можливість діалогу з Путіним сьогодні Інна відповідає розлого і аргументовано: Колись були спроби створити можливості для виходу з ситуації. Але після зустрічі Трампа і Путіна на Алясці, яка фактично легітимізувала його, домовлятися з ним уже неможливо. І саме тут хочеться сказати не про насильство, а саме про силу. Потрібно показати таку силу, щоб він зрозумів: у нього більше немає жодних варіантів. Лише тоді можна сідати за стіл переговорів.

На жаль, він досі має широку підтримку в російському суспільстві. Так, є люди, які не погоджуються, але загалом ми бачимо приклади тоталітарного мислення: їм сказали — і вони зробили. Усе це перетворилося на воєнізовану модель: спочатку вони нападали, а тепер щиро вірять, що “захищають свою країну”.

Тому домовлятися з Путіним зараз неможливо, якщо його не поставити в безвихідь. Це відомий принцип медіації: коли сторони мають різний статус і силу, потрібно хоча б символічно вирівняти їхні позиції — лише тоді переговори можуть початися. У Путіна зараз немає мотивів домовлятися. До того ж позиція деяких країн Заходу виглядає нечіткою: ті, хто колись був символом порядку й арбітром, зараз втратили цю роль. Вони продовжують декларувати незалежність, але водночас не готові відкрито визнавати необхідність постачання зброї. А без цього сказати “ми тут у Європі щось вирішимо” неможливо.

Оптимізм попри війну: інституції, партнерства і те, що можна робити вже зараз

Незважаючи на складність, Інна зберігає певний оптимізм щодо інституцій.

Я оптимістка: ЄС і НАТО підхопилися й почали діяти, вони будують нові інституції й партнерства, — підкреслює медіаторка. 

Вона закликає до продовження роботи на всіх рівнях — дипломатичному, політичному, культурному й громадянському: За ці три роки дуже багато вже зроблено, і на рівні політики, і на рівні культурному, і громадському. І цю роботу не можна зупиняти.

Висновок: ненасильство — це не про беззахисність

Інна Терещенко пропонує бачити ненасильство не як відсутність сили загалом, а як пріоритет домовленостей, де сила може служити інструментом запобігання більшій шкоді.

Медіація — це про домовленість, це про win–win; але іноді, щоб створити умови для договору, потрібно продемонструвати силу, — підсумовує вона.

Матеріал підготувала Наталія Костенко 

Раніше на  USIonline.com —

Україна на передовій: рої дронів, керовані ШІ, власні балістичні ракети та системи ППО (фото, відео)

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram, дивіться на Youtube.